Щоразу це трапляється, правда ж? Спочатку ти ждеш, поки кандидат пришле резюме, потім чекаєш, коли замовник чи відповідальний керівник те резюме розгляне. І так – без кінця. Будьмо відвертими: без такої чесноти, як терпіння, нічого й потикатися в рекрутинг.

Ось тобі прилетіла вакансія, ось ти вивчив її вздовж і впоперек, щоб розуміти, що пропонувати кандидатам, ось ти почав пошук/контактування кандидатів з власної мережі.

Відмова, відмова, відмова, прохання написати за три/шість/ковирнадцять місяців, відмова, відмова…

Ти терпляче й методично пробираєшся крізь лінкедінівські хащі, зазираєш у шухлядки скайпу та інших повідомників.

І ось починають проблискувати перші зацікавлені.

…так, цікаво, але зараз завал на роботі, напишіть за кілька днів (занотовуєш собі в нагадування).

…так, цікаво, але резюме давно не оновлював, пришлю його ввечері/завтра/на вихідних (нервово видихаєш, пишеш у нагадування перепитати зранку/завтра/після вихідних)

…так, цікаво, ось резюме, англійською поговорити можу тільки завтра ввечері (журливо схлипуєш, закидаєш у склерозник “подзвонити Андрію о 19:30 завтра, перевірити англійську”)

…так, все дуже сподобалося, ось моє резюме, англійською розмовляю постійно і щодня (єееей, нарешті!!!)

Не встиг ти натішитися першими здобутками (а далі посиплеться більше й більше зацікавлених, якщо ти правильно побудував пошук) і заслати резюме на розгляд, як починається наступний етап чекання: терпляче сподіватися на швидку відповідь замовника або відповідального керівника. В ідеалі, звісно, щоб та відповідь була ще й позитивною, але то я вже зовсім розмріявся.

І отут, до речі, дуже важливий момент: варто не забувати керувати очікуваннями кандидатів щодо швидкості фідбеку від працедавця. Маю на увазі, якщо ти знаєш, що замовник може зникнути з ефіру на кілька днів з якихось причин, то відверто про це повідомити кандидату (ні, не треба зловісно сповіщати, що клієнт скотиняка і морозитися – це для нього норм, а просто сказати, мовляв, буде можлива затримка з відповіддю :)). Щоб людина просто орієнтувалася в тому, що відбувається і могла спокійно планувати свій час.

А поки кандидат ходить по інших співбесідах, ти знову вмикаєш режим очікування і, поштрикуючи клієнта запитаннями “нушотам?” і “коливже?”, продовжуєш терпляче виховувати в собі спокій буддійського монаха, переглядаючи наступну хвилю кандидатів.

І так – щотижня, щодня, щогодини.

Терпіння й очікування, терпіння й очікування.

І як тільки десь прорізається хоч якась відповідь – миттєва реакція: або переговори з кандидатом, або роз’яснення з працедавцем, або призначення співбесіди. От у ці моменти починається лихоманка, яка, втім, має бути не хаотичною, а цілеспрямованою і точною.

Тож якщо ти не готовий до таких перепадів, краще займатися чимось іншим, а не наймарством.